Водонапірна вежа

Проблема водопостачання для Проскурова була завжди актуальною. Особливо гострою вона стала в другій половині XIX століття, коли місто почало стрімко зростати. Кілька колодязів вже не могли задовольнити потреби місцевого населення в питній воді і незабаром на вулицях міста з’являються численні водовози. Нічого складного в цьому промислі не було: потрібно було тільки мати коня і віз, на якому встановлювали велику бочку, і можна спокійно розвозити проточну воду з Бугу по проскурівських дворах, реалізовуючи її, зрозуміло, за плату. Водовозний промисел приносив заробіток не такий вже і великий, але досить стабільний. Єдина проблема — конкуренція на ринку збуту. Кожну вулицю обслуговували “свої” водовози, і не дай боже заїхати на “чужу” територію. Це було просто небезпечно. Був ще один нюанс, характерний для Проскурова, через який на початку XX століття міська влада посилила контроль над водовозами. Справа в тому, що використання для пиття річкової води періодично призводило до спалахів інфекційних захворювань. Міська влада вживала певних заходів для поліпшення санітарного стану в Проскурові, але все робилося якось в’яло і проблеми, по суті, не вирішувало. Лише в 1904 році, після чергової епідемії кишково-інфекційного захворювання і розгромної (по цьому ж приводу) статті в столичній (!) газеті “Петербурзькі відомості”, контроль над заходами щодо наведення порядку в санітарно- епідеміологічному відношенні в Проскурові під особистий контроль взяв сам подільський губернатор. 18 серпня 1904 року міський голова повідомляв губернатору про проведену роботу, де одним з основних пунктів був звіт про стан водопостачання: “…Що стосується водопостачання, то в Проскурові, крім приватних колодязів, нами обладнано 8 міських колодязів, з яких всі жителі мають право користуватися водою. З цих же колодязів зобов’язано брати воду для пиття і всім міським водовозам. Якщо трапляються випадки, коли водовози беруть воду з ріки, то це переслідується міською поліцією”. Крім того, як повідомлялося в документі, санітарними попечителями була проведена перевірка всіх водовозних бочок, і ті, які не відповідали вимогам гігієни, були заборонені для використання.

У наступні роки міська Дума неодноразово обговорювала питання про спорудження водогону, але далі розмов ця справа не рухалася. Причина банальна – нестача коштів. Куди спритнішими виявилися військові 35-го Бєлгородського уланського полку, який розміщувався у військовому містечку у передмісті Дубове. У 1910 році саме тут був збудований перший у місті централізований питний водогін. Він складався з двох свердловин, насосної станції та водонапірної вежі й забезпечував потреби полку. А це – будинки для офіцерів та їх родин, солдатські казарми, шпиталь та конюшні. Маючи перед очима гарний приклад дубівських військових, проскурівська влада у 1914 році таки прийшла до позитивного рішення щодо побудови міського водогону, але втіленню його в життя перешкодила… Перша світова війна. Водопостачання майже сорокатисячного міста так і залишилося на плечах проскурівських водовозів. Лише в 1928 році в Проскурові приступили до спорудження водогону. У звіті міськвиконкому за 1930 рік відзначалося: “Водогінна мережа введена в дію в 1929 році і охоплює центральну частину міста, частково вулицю Ремісничу ( нині Вайсера – прим. автора) та прокладена до військового містечка (за переїздом по вул. І.Франка – прим. автора)”. Таким чином, якщо в Давньому Римі водогін з’явився ще в 313 році до нашої ери, у Москві – в 1804 році, в Києві – у 1876 році, то в нашому місті не так вже й давно– близько восьмидесяти років тому

С.Єсюнін

Advertisements
%d блогерам подобається це: